Переїзд блогу

Цей блог більше не оновлюватиметься, я повністю переїхав сюди.
Читати далі

„Укрощение строптивого”, або я і ВАЗ 21043’89 ч.2

Наліпивши знаки „У” на лобове та заднє скло, Володька з видимим полегшенням віддав мені ключі і поїхав „возитися по дівках” на своєму „нісані”, в якому вже було аж три „пахнючки” в салоні і який був тільки-тільки пригнаний з німців, а отже не пробував наших доріг і їздив як „нормальна машина”.

Я ж про всякий випадок позбирав по гаражі різні ключі, гайки, дроти і кинув то до багажника – мало що мені може знадобитися в дорозі. Захопив з собою Юлю з її чотирирічним стажем „володіння правами” та довіреністю на автомобіль, торби з харчами від тещі і вирушив до Львова.

По дорозі, поки Юля спала, заколихана стійким запахом бензину в салоні (зношені гумові прокладки задньої дверки), я подолав свій перший рекорд швидкості – 120 км/год на трасі за Миколаєвом. Відчуття були просто неймовірні – складалося враження, що я керую не менш як зорельотом. Аеродинамічні шуми разом з адреналіновими хвилями перекривали здатність мислити тверезо, тому довелося прикласти трохи зусиль, щоб повернутися до швидкості 70 км/год, а ще більше довелося прикласти зусиль, щоб приховати свою неймовірне досягнення від Юлі, що саме прокинулася і зацікавилася „що ж воно так гуде?”.

А далі були самостійні поїздки по нічному Львову, опівнічні катання на майданчику в Брюховичах, повні сумішей зі стресу та задоволення поїздки на роботу зранку по Городоцькій, детальне вивчення популярних у міліції місць для патрулювання, матюки від водіїв, яких я (ненавмисно) підрізав своїми невмілими маневрами, призвичаєння до штурханини в корках на проспекті Свободи, та інші забави „справжнього савєцького автомобіліста”. Звичайно ж, що авто терпіло мої експерименти до пори до часу, і десь приблизно з кінця жовтня почало показувати свій характер.

Першим був тест на швидкість реакції – якось під час нічного дріфту в Брюховичах відірвалася права задня повздовжня реактивна тяга(для тих, хто не в курсі – то така палка, яка попереджує поперечні розгойдування машини) . Це призвело до того, автомобіль постійно тягнуло в сторону при додаванні/скиданні газу плюс до однієї вирваної секції „лежачого поліцая” по дорозі до Львова.

Наступного ранку вже майстер по ходовій протестував мене на фінансову спроможність, зазначивши, що ремонтувати крім тяги, треба ще й коробку передач(вона справді паскудно працювала в результаті моїх експериментів), подушки двигуна і ще якусь біду до зчеплення. Під час поїздки на базар за запчастинами, вкінець відірвався „глушник” і машина, як жартував Володька, почала звучати як „субару”. Я б провів аналогію з якимось БеТееРом – бо коли ми проїжджали повз припарковані машини, їхні сигналізації жваво протестували проти такого акустичного дискомфорту, а пішоходи на світлофорах матюкалися нам услід (принагідно прошу вибачення у всіх постраждалих). Отже до роботи додалися ще якісь прокладки та зачіпки для вихлопної труби.

Але і того виявилося мало, оскільки коли я приїхав забирати машину з автосервісу, майстер вказав на явні проблеми в роботі двигуна – він якось дивно „троїв”, гуркотів і плювався чорним димом. Довелося їхати до другого майстра – вже по двигунах. Той одразу сказав, що проблема в карбюраторі і трамблері запалювання і що було б добре поставити безконтактне запалювання і не мати подальшої мороки. Додатково виявилося, що в карбюраторі від неякісного палива або від іржі в баку намився якийсь каучукоподібний наліт, тому і карбюратор бажано було купити новий. Я погодився і на цей тест, але коли забирав машину і платив за ремонт, то виявилося що непогано було б ще й промити двигун і поміняти стартер. Ну тут вже мій місячний бюджет наказав задовольнитися тим що є.

Отже, автомобіль тепер мав гарно відрегульовану коробку передач, систему безконтактного запалення, новий карбюратор, нові поперечні реактивні тяги, і їхати в ньому було ще приємніше. Звичайно ж, нікуди не подівся запах та шум в салоні, але яке ж то задоволення чітко перемикати передачі та прискорюватися\гальмувати без зносу вбік.

Незабаром після цього випав перший сніг і мені довелося ставити зимову гуму. Оскільки їздити по льоді на літніх було досить важко і ризиковано, то перевзуті колеса до ВАЗ 21043’89 приїхали з гонором на таксі. Міняв їх сам на вулиці, незважаючи на 15-градусний мороз, що значно підняло мою самооцінку і впевненість в тому, що все буде добре. Далі, щоб ефективно боротися з інієм та ранковими заметами на лобовому склі, купив спеціальний спрей-антилід і рідину для розморожування замків.

Але машина мала інші плани і явно невдовольнилася моїми жертвоприношеннями – отож, якось паркуючись біля роботи, зауважив що з-під капоту йде густий білий дим. Після телефонних консультацій з Володькою, а також після огляду машини співробітником, який колись зуби з’їв на ремонті власної „Ниви”, вияснилось що один з патрубків системи охолодження підтікає, рідина капає на вихлопну трубу і там, коли ця труба розгарячиться від вихлопних газів, випаровується. Їздити з тим можна, якщо постійно доливати антифриз, але то явно приверне увагу поліціянтів (а їхній відділок знаходиться зразу навпроти моєї роботи) та й подекуди дещо обмежує видимість :). Тому пізно ввечері, я відігнав машину додому і наступного дня ще більше самоствердився в плані ремонту своїми силами. А ВАЗ 21043’89 отримав новенькі патрубки, свіжий антифриз і заодно і пахнючу зимову склоомивальну рідину та нові щітки двірників.

Здавалося, що все стає на свої місця. Машина працювала справно, колонка від центру бумкала веселі мотиви, ми з Юлею та Даринкою навіть відважилися з’їздити в Олеський замок та до Янівського заповідника, Юля знову пробувала опанувати нехитру науку їзди, Володька возився на „нісані” по дівках, а я справно ходив на водійські курси і підвозив Даринку та Юлю зранку відповідно в садочок і на роботу. Думалося мені тоді приблизно так :

„Всім прихильникам ходіння на роботу пішком я можу лиш побажати повного „приходу” в справі вдихання чадних газів, а також набивання собі синяків на неприбраному льоді тротуарів. Машина – це мегазручно! Це просто маса задоволення від керування, проходження поворотів, маневрування вузькими вуличками і розминання з іншими автомобілями. Це десять хвилин – і ви на закупах в „Рукавичці”, двадцять хвилин – і ви на площадці в Брюховичах, „балдієте” від заднього приводу, годину – і ви .. та де завгодно! Одним словом, машина – це класно! :)”

Тепер додалося : „Поки вона не поламається :( ”

Наступна поломка явилася мені феєрично і в досить несподіваний спосіб – якось, під час „тягучки” на вул.Зеленій, з рульової колонки пішов їдкий і неприємний дим, а сама пластмаса колонки почала горіти. Після екстренної зупинки на розі Водогінної, я загасив полум’я ганчіркою для протирання скла і зняв „плюс” з акумулятора. Виявилося, що на „усілку”, який валявся під сидінням замкнули „+” і „–„ а, оскільки, запобіжники були поставлені згідно з древньою українською традицією - „чим більше ампер, тим краще”, то загорілася проводка. Впевнившись, що дроти більше ніде не дотикаються, я підключив акумулятор і спробував оцінити отримані пошкодження: не працював вентилятор пічки, задній склоочисник і злощасний „усілок”. Все інше, виявилося цілком справним. Навіть завелася машина з пів-оберта ;)

Ремонт робив сам, оскільки складної роботи було небагато, плюс хотілося розібратися як там та електроніка працює. Купив для того книжку про ВАЗ 21043 і заходився копирсатися в рульовій колонці, знімати щиток приладів та порпатися в хитросплетінні дротів. Як результат двогодинної медитації, поремонтував пічку (вірніше, заклеїв „скотчем” випалену діру і зачепив дріт з „масою”), поміняв перегорілу лампу, що мала б освітлювати рівень зарядки акумулятора (оскільки потрібної лампочки я не мав, то довелося вчепити туди шматок ялинкової гірлянди :) ), відчепив якісь старі дроти від сигналізації та перегорілі від „музону” і насамкінець все гарненько заізолював і скрутив назад. Скрутилося воно, як водиться не з першого разу – але врешті-решт якось трималося. Як бонус я отримав підсвітку ніг водія – одна з лампочок ялинкової гірлянди світила не на прилади, а під ноги + купу лишніх запчастин ;)

Коротенький фотозвіт з розваг на бездоріжжі - тут.

Далі буде...

Читати далі

„Укрощение строптивого”, або я і ВАЗ 21043’89 ч.1

Історія ця почалася в на початку березня 2007 року, коли ми з Юлею вмовили тестя навчити нас трохи їздити на машині. Юля вже нібито вміла їздити, оскільки 2 роки тому здавала на права у Новому Роздолі. А я, як такий, що до 24 років перебував у стійкій ідейно-матеріальній опозиції до світу автолюбителів, не мав ані прав, ані навиків керувати транспортним засобом категорії „B”. З огляду на те, що хоч мої ідейні мотиви опозиції на момент бажання вчитися вже зникли, але фінансові переконання все ще не дозволяли нашій молодій сім’ї інвестувати значних сум в практику водіння, було прийняте мудре соломонівське (чит. „хитре жидівське” ;) ) рішення - „попросити тата, щоб навчив нас їздити на своїй машині”.

Тесть, будучи людиною по природі доброю і щирою, а по роботі начальником і „відвішувачем люлєй”, відвіз нас за село і дав по черзі поїздити вперед-назад-вліво-вправо, супроводжуючи навчання незмінними командирськими настановами і фірмовими „люлями”, на які Юля реагувала вже звикло, а мої переконання про власні здатності керувати автомобілем зазнали значної корекції. Додам до цього ще й незмінне бажання показати тестю, що „зять, теж не з г... зліплений, хоч і працює якимось там програмістом” і в результаті отримаємо закономірний результат – відламана мною ручка коробки передач і, як виявилося пізніше, загублений ремінь генератора. Спасло мене тоді від сорому на все село лиш те, що зламалася ручка в той момент, коли вже була включена перша передача – а, отже, нам пощастило тріумфально повертатися до села всього лиш на стомленому коні(тобто сунучись на першій передачі), а не пхаючи коня ззаду.

Запасний ремінь генератора знайшовся в гаражі, а ручку КПП замінили короткою металевою трубкою, яка, з огляду на свою „модерність”, ніяк не могла прижитися серед класичного ВАЗівського інтер’єру. Тому довелося мені опановувати новий „п’яний” стиль в мистецтві перемикання передач, коли ручка вільно крутиться у всі боки і норовить лишися в руках, а передачі вмикаються супроти, а не завдяки ручці. Тесть вже на той момент повернувся до Москви, а Юля не виявляла особливого ентузіазму у вивченні нового стилю, тому довелося самому якось призвичаюватися. Я ще попрактивувся трохи на подвір’ї (про що тепер нагадує вигнута пластмасова частина бамперу, відбита фаркопом плитка з ганку і завалений стовп огорожі), поїздив по сільських безлюдних і безасфальтових трасах, а далі і сам поїхав у відрядження до Кракова. Але в голові вже поселилися думки про радість руху, яку отримуєш керуючи автомобілем, про комфорт від того що ні дощ, ні ями, ні круті підйоми тобі не страшні, про можливість подорожей на значні відстані, про витрати на обслуговування, про ремонти, про ризики аварій і тд.

Всі ці сумніви, солодкі спогади і роздуми тільки ще більше вкорінилися в голові після поїздок винайманими автівками по Турції.

Тому одразу після остаточного свого повернення з Польщі(про що буде окрема розповідь), я продовжив опановувати мистецтво авторуху. Тут саме повернувся з заробітків в Нью-Йорку менший брат Юлі, Володька, який зремонтував ручку КПП, зробив ходову, поставив „усілок” з колонками від музичного центру, почепив освіжувач повітря на зеркало заднього виду і заходився „возитися” на машині по дівках та „кавалєрках”. Час від часу він брався мене вчити їздити по нічних львівських дорогах, розказуючи про те, як мала би їхати „нормальна машина” і про свої наміри купити іномарку. Можливо від тих образливих для автомобіля слів, а можливо через мою манеру їзди, ВАЗ 21043’89 постійно підкидав нові сюрпризи – то пропадала зарядка акумулятора (підтягнули ремінь генератора), то переставали світитися фари (замінили запобіжники), то спускало колесо (докачали), то дубіла і переставала працювати педаль гальм (долили гальмівної рідини і прокачали всю систему), то накрився стартер (купили вночі в якогось вояки і поставили б\в від „копійки”), то товкло якесь з коліс (зробили ходову), і так без перестанку. Врешті-решт, Володька вмовив тата купити йому людську машину, а я вмовив Володьку віддати мені техпаспорт і ключі від „жигуля” :)

Далі буде...

Тут можна подивитися фотозвіт з автоподорожі околицями Старого Роздолу.

Читати далі

Велоподорож Краків-Освенцім.День другий.

Щиро вибачаюся за таку тривалу паузу між дописами - відволікали багато цікавих і не дуже подій, які і стали на заваді моєму "блоготворінню". Ситуацію проясню в наступних дописах, на разі ж - довгоочікуване (сподіваюся ;) ) продовження моєї рекордної як з точки зору вражень, так і з точки зору досягнень, подорожі - Краків-Освенцім. Бажано також ознайомитися з першою і другою частинами розповіді.

Пробудження в Освенцімі, продовження подорожі

Завдяки першим ласкавим променям сонечка, а також здивованим зойкам вранішніх бігунів на доріжках в парку(вони, очевидно, були приголомшені виглядом чудіка, що спав у двох футболках - одна з яких була натягнута на ноги - але хай би самі спробували поспати в одних лише шортах в таку холоднющу ніч :)), мені довелося покинути затишну лавочку при річці Сола. Зробив зарядку для покращення тонусу м'язів (чим знову подивував "спортсменів" - не кожен день побачиш бомжа, який робить зарядку :)), вмився мінералкою, видобув велосипед з схованки і вирушив на пошуки найближчого супермаркету для поповнення запасів. Місто ще спало (за вийнятком вищезгаданих легкоатлетів :)), отже всі крамнички/бари в центрі були закриті. Тоді я вирішив обмежитися оглядинами місцевих цікавинок і пом'ятими круасанами, які вночі значно покращили мій сон - оскільки були чи не єдиною м'якою річчю в моєму рюкзаку, що слугував мені за подушку.

Насолоджуючись тишиною і спокоєм на вуличках вранішнього міста, я проїхався Головною площею, покрутився біля цікавих церковних споруд, промчав по вузенькому мосту через Солу, вишкрябся до замку Освенцімських Княжат, зустрів братів по духу :), наклацав купу фотографій і намотав десь близько 20 км. Місто прокидалося і вулички поступово заповнювалися звичними звуками недільної млявості. Жителі Освенціма сонно чалапали на ранкову месу, двірники чепурили вулиці, крамарі відчиняли магазинчики, в кав'ярнях розставляли стільці і поїли гарячою кавою нічних сторожів, дороги наповнювалися автівками і рейсовими автобусами. Згадавши про автобуси і туристів, я вирішив поквапитися з відвідуванням концтаборів і вирушив до Birkenau. Про відвідування концтаборів я вже розповів в другій частині розповіді, отож тут дозволю собі лише декілька порад:

1)в великий концтабір(той що в селі Brzezinka) треба їхати зранку, поки немає напливу туристів оскільки це місце можна відчути тільки на самоті, без калякання гідів і клацання фотоапаратів.

2)в музей Birkenau(той,що на вулицях S.Leszczynskiej і Legionow) я б радив їхати якраз тоді коли є багато туристів - не так моторошно і пояснення гідів дуже цікаво послухати.

Отже, відвідавши концтабори, я поснідав в одному з ресторанчиків для туристів, закупився водою і батончиками на одній з автозаправок і вирушив в дорогу по одній з доріг :). А точніше - по трасі №44 на містечко Zator. День видався більш спекотним, ніж попередній, але дорога здебільшого спадала додолу, тому до Затору я дістався без особливо негативних вражень, хоча і без прохолодного вітерця чи супроводжучої тіні - сонце наближалося до зеніту, а як відомо "тіні зникають опівдні" ;).

Місто Папи, край мертвих їжаків, купання в Скаві

Цікавого в Заторі виявилося небагато, тому я зробив невеличкий перепочинок в центрі міста біля костьолу і замку. Сидячи в тіньку, попиваючи пепсі я вирішував куди далі їхати. Справа в тому, що з Затору можна було їхати просто на Краків тією ж трасою №44 і при цьому заглянути в Скавіну (де я вже якось був з Даринкою - правда тоді було мокро і похмуро, тому містечка ми дуже не роздивилися, хіба що побавилися в міському парку). А можна було звернути на трасу №28 до Вадовіц, звідки на трасу №52 до Кальварії Зебржидовської і аж тоді до Кракова (тобто зробити гак в 40-50 км і побачити два нових міста). Перемогла цікавість і я вирушив в сторону Вадовіц.

Маленьке містечко Wadowice було б таке ж звичайне як і всі інші, якби не одна важлива особливість - в цьому містечку народився і виріс Папа Римський Іоанн Павло ІІ (він же Карол Войтила). Не зважаючи на біблійну заповідь №2, поляки і численні туристи зробили це місто своєрідною меккою. Кожен закуток тут говорить про Папу. На будинках написи про вірність навіки, на крамничках - назви, пов'язані з Папою, до будинку, де жили його батьки стоїть довжелезна черга, костьол біля будинку теж повен паломників, центр міста названий не Rynek Glowny, а Plac Jana Pawla II :), і так далі. Оскільки саме надходив час обіду, я вирішив припнути ровер і прогулятися містом. До будинку Войтилів та костьолу я не попав, бо не було бажання стояти в чергах, але трішки пофотографував і відпочив душею бродячи по тінистих вуличках Вадовіц. Далі, нашвидкоруч перекусивши в місцевій піццерії (всі інші бари були зайняті туристами), я рвонув в напрямку Кракова по трасі №52. Дорога почалася гарно (від центру веде крутий спуск по вулиці Львівській, ~50км/год), проте досить скоро перейшла в нудний і довгий підйом(~5км/год)).

Перспектива сунутися вгору під палючим сонцем вкрай зламала моє бажання рухатися далі, аж раптом вулиця Львівська плавно перейшла в вулицю Конституції 3 Травня і вийшла на міст через Скаву. Справжня гірська річка з порогами, прохолодною водичкою і кам'янистим дном видалася мені благословенням, тому ровер швидко розложився в тіньочку, мокрий від поту одяг полетів сушитися на гарячий щебінь а я шубовстнув в воду... Ну, можливо, "шубовстнув" надто голосно сказано - насправді максимальна глибина річки виявилася трошки вище колін :) Відчуваючи себе Гулівером, я побродив трохи під мостом, оскільки там виявилося найглибше і найприємніше - міст кидав прохолодну тінь, вода вирувала на порогах і - найголовніше - мене вже не було видно людям з мосту :) Тут же, під мостом, я виявив цікавий напис, на який попередньо не звернув уваги - висновком санепідемстанції купання в річці Скава строго заборонялося. На це, правда, крім немісцевого мене, не звертали жодної уваги ще декілька десятків відпочиваючих міщан, котрі розташувалися на пляжі в 20 метрах нижче за течією. Я спочатку було стривожився з приводу поважного оголошення, але після того, як не зауважив жодних видимих наслідків купання у поляків, спокійно собі поплескався, пофотографував річку, зволожив шини Unibike'у, намочив футболку, перевдягнувся і сповнений сил продовжив дорогу.

Оскільки розваг під час виснажливого шкрябання нагору небагато, то я продовжив дивну лічбу, яку почав ще першого дня подорожі - кількість мертвих іжаків, чиї тільця часто-густо зустрічалися на узбіччях польських доріг. Чи то був саме сезон полювання автомобілями на їжачків, чи початок великої міграції колючих друзів на господарські садки, але я нарахував за два дні подорожі більше 50 тушок. Це може і виглядає мало в порівнянні з краєм мертвих ластівок біля Лодзя (де минулого літа я нарахував більше 70 збитих автомобілями ластівок - і це на ділянці дороги довжиною ~5км!!), але все одно гнітюче якось - приємні ж такі тваринки ці їжачки..

Отак от мляво сунучись на першій передачі і подумки клянучи трасу №52, яка і не думала спускатися додолу, я доїхав до містечка на горі, центр якого знаходиться мало не на хмарах - Кальварії Зебржидовської.

Місто в хмарах, святиня Зебржидівськой Кальварії, далека дорога додому

Центр Кальварії Зебржидівської маленький і цікавий лише тим, що всі дороги з нього ведуть донизу. Кумедно так - сидіти на лавці в центральному парку і бачити тільки небо на обрії усіх прилеглих доріг. Передчуваючи насолоду від спуску, я навіть мало не перехотів їхати дивитися на Sanktuarium Pasyjno-Maryjne, але, пам'ятаючи про позитивні наслідки цікавості (див. перший день і санктуаріум в Кржешовіцах), все-таки вирушив спочатку вниз по вулиці 3-го Травня, а далі круто догори по вулиці Костюшки (ну точно-таки дорога для звитяжців). По дорозі щиро дивувався кількості дідусів і бабусь, охочих видряпатися на гору - пояснення крилося буквально за наступним поворотом. Осяяний полуденним сонечком, оточений буйною липневою зеленню, пе реповнений групами паломників розкинувся санктуаріум. Вражаючий розмірами і архітерктурними формами, з неповторним "піднебесним" видом на околиці Кальварії, оригінальними статуями-святими при вході та приголомшливим внутрішнім оформленням - це безумовно один з найцікавіших ритуальних закладів, з тих що мені доводилося бачити. В якості відпочинку трішки побродив околицями, пофотографував і ліниво поспостерігав за прочанами. Аж раптом, ледь замешкавшись на брамі, жмурячись від сонця і оглядаючи фасад костьолу, до подвір'я ввійшла Вона - дитя білого сонця і випаленої землі, піщаних дюн і соковитих оаз. Побачити серед престарілих, пом'ятих та пітних європейців цю темношкіру красуню було справжнім дивом. Я мимоволі замилувався її граціозними, ледь незграбними рухами, вишуканою простотою вбрання та дівочою красою. Я к марево спекотного дня, вона зникла в глибинах костьолу, а я вирішив продовжити подорож.

Дорога назад до Кальварії була надзвичайно приємною, як і дорога з Кальварії по трасі №52. Адже, після довгих і виснажливих підйомів завжди слідують веселі і швидкісні спуски. Нових рекордів цього разу поставити не вдалося, оскільки рух на трасі був пожвавлений. Тому я просто насолодився тривалим спуском, зупинився щоб сфотографувати санктуаріум з відстані і неквапливо рухався в сторону Кракова. Дорога повернула таким чином, що сонце тепер світило позаду мене, і це значно збільшувало задоволення від їзди. Кілометри спливали один за другим без особливих вражень (хіба що стожари і подальша лічба іжаків). Краків, I'm comming :)

Важкий підйом, рекордна швидкість, золотий Краків

Окрилений постійними спусками, я вже плекав надії про безпроблемне повернення д одому, аж раптом Краків вирішив серйозно помститися мені за те, що я два дні шлявся бозна-де :) - попереду намалювався серйозний підйом. Перші 2 кілометри я ще якось подолав в сідлі, а решту 5км довелося сунути пішки. Такого навіть на під'їзді до Кальварії не було.. За підйомом підйом.. Задачу ускладнювало ще й те, що траса злилася з магістраллю Е77 і перетворилася на трьохсмугове шоссе з шаленним рухом. Тому доводилося обережно сунути узбіччям і вступатися всіляким вантажівкам, що натужно перли догори. Сціпивши зуби, я вперто шкрябався на гору, мріючи про момент, коли я буду переможно спукатися з гори. Але знову після короткого перепочинку (100-200 метрів

рівної дороги) починався підйом. Останній горб вже було вкрай вбив в мені бажання рухатися будь-куди, але раптом дорога рвучко покотилася донизу! Перевівши подих і помилувавшись вид ом переможеного міста під ногами, я скочив у сідло і дав волю емоціям - на заздрість водіям автівок, що саме стояли в корку, я безперешкодно мчав по узбіччю з шаленною швидкістю - 45, 50, 53, 55, потім невеличкий підйом - 45, 50, 55, кінець останньої передачі десь на 58, далі 60, 61, 62, 63, 63, 62, 63, і ось - 63.8 км/год!!! Можливо було б навіть більше, але на шляху замаячив світлофор (перехрестя Закопянської і Кампельової), тому довелося зупинитися на досягнутому.

Далі на шляху довелося перемогти декілька незначних підйомів по вулиці Закопянській і ось, при виїзді на міст Пілсудського я отримав справжній подарунок від Кракова - позолотою вечірніх променів сонця розмалювана набережна, річка, будинки, машини, люди... Краса неймовірна, знімки навіть на 10% не передають краси того моменту. Безмежно задоволений, а також безмежно втомлений я дістався додому, пофотографував ще на пам'ять свою мокру і просолену футболку і щасливий завалився спати. Вихідні вдалися!

Фотографії з поїздки - тут.

P.S.Десь аж за тиждень від співробітниці Марисі дізнався, що втратив при відвідуванні Кальварії - виявляється там далі в лісах є збудована копія дороги Христа на Голгофу. Кожного року на великі релігійні свята там розігрується дійство - хтось з віруючих зголошується нести хрест на гору, імітуються біблійні події і тд. Місце було спеціально збудоване якимось багатим поляком, котрий ніби-то мав видіння. Тепер ця місцина вважається однією зі святинь малопольського воєводства і всієї Польщі.

Читати далі

Моє відео на YouTube

Скориставшись вихідним днем (15.08.07 в католиків релігійне свято), вирішив залити відео з поїздки Краків-Вроцлав-Варшава-Краків на YouTube.
Наразі виклав танцюючого слона, світло-фонтан в Варшаві і кліп-звіт з поїздки по Вроцлаву(сам звіт допишу пізніше). Дивитися краще зі звуком - я стільки старався, щоб його підібрати :)

В планах - кліп-звіт з Варшави(найближчі вихідні) і ще пару старих роликів (це вже як до Львова повернусь).

Приємного перегляду!
Читати далі

Освенцім і концтабори Auschwitz

Як і обіцяв, продовжую розповідь про подорож до Освенціма. Отже, так-сяк виспавшись на лавці недалеко центру міста, вже о 5-тій ранку я був на ногах. Місто ще спало і додивлялося останні сни, а сонце вже золотило гостроверхі костьоли і старовинні будиночки в центрі міста. Детальніше про старе місто і про решту подорожі читайте в третій частині розповіді. Наразі ж розповім про концтабори Auschwitz Birkenau i Auschwitz I, шокуючі експозиції і маленьке диво, конвеєри смерті і нащадків колишніх в'язнів.

Почав екскурсію я з Auschwitz II - Birkenau. Це огорожена і поділена на сектори територія (розміри приблизно 1.2км на 0.9км), на якій розміщувалася ціла інфраструктура по приборканню і знищенню полонених. На кожному кроці тут вгадується славнозвісна німецька якість і продуманість - розплановане освітлення території, наглядові вежі по периметру, залізнодорожнє сполучення, сектори для пригнічення новоприбулих, система очисних споруд, конвеєри-крематорії, місця для праці полонених, карні заклади, місця поховань (хоча правильніше сказати "заривання") замордованих.. Все немов під лінієчку, чітко розраховано, чітко зроблено і чітко працювало. Неймовірно, але в кожному елементі цієї диявольскої інфраструктури відчувається, що біснуваті недолюдки-архітетори надзвичайно дбайливо і майже з любов'ю підійшли до планування свого огидного дітища..

Зустрічали потяги і вантажівки з полоненими так звані "Ворота смерті", в яких навіть в спокійний сонячний день вгадується хижий і моторошний оскал ласого до людської крові фанатика. За воротами концтабір ділиться на зону відбору(де для багатьох в'язенів вирішувалися питання життя чи смерті, розбивалися сім'ї і ламалися людські долі), робочі сектори, сектори для адаптації, зони крематоріїв і інфраструктурні сектори.

Сектори для адаптації являли собою одинаково розплановані і вишикувані в ряд бараки, куди звозили нових полонених. Ціль такої "адаптації" була простою - максимально принизити і зламати людей, тримаючи їх в умовах близьких до тваринних. Спочатку показували наскільки їм можуть спаскудити життя (два санітарних бараки на початку - на більш ніж 15 сараїв з людьми, одна кухня в протилежному кінці), а потім переводять до робочого сектору (переводили тільки здорових і сильних). Така собі збочена варіація методу "кнута і пряника". Санітарні приміщення являли собою довжелезний сарай з дірками для справляння нужд.. Жилі приміщення не далеко втікли від туалетів - густо заставлені лавками-нарами, з невеличкою пічкою вони вміщували більше ніж 400 в'язнів! З кухонь в цих секторах не залишилося нічого крім поля коминів, але судячи з планів і карт, вони мало чим відрізнялися від сараїв-бараків.

Заходити в бараки було трохи моторошно - адже тут поховані страждання стількох тисяч людей.. Дух смерті і відчаю навряд чи зникне колись звідси, не зважаючи на пронизливі польові вітри. Проте, зайти треба. Спробувати уявити собі наскільки людські діяння можуть бути страшнішими за найжахливіші примари.. Аж раптом, за мною гучно хряснули від вітру двері і я немов опинився в темному і мовчазному нутрі звіра.. Написи німецькою, скрипучі стіни, голі ліжка, обдерта пічка.. В уяві пронеслися образи з чорно-білих фільмів про війну, про концтабори, кадри з хронік, покраяні шрамами недолі обличчя, виснажені тіла дітей, які більше нагадували ходячі скелети.. На очі навернулися сльози, думки паралізувало від розпачу, а серце заходилося помпувати несамовиту лють до тих небес, що дозволяють гинути в страшних муках невинним душам, до тієї землі, яка носить на собі виродків і катів людства, до тих проклятих гілок еволюції, що породили скаженних іродів... "Так не повинно бути!" Наскільки ж далеко може зайти людина в своїй ненависті до ближнього..

Поволі опановуючи емоції, вийшов з бараку і обережно притулив двері.. "Не можна так, так не повинно бути!".. Поплівся немов в тумані до сусіднього.."Кати! Прокляті кати!" Відчиняю двері.. "Треба пройти кожен з них".. Ті ж стіни, чорно-білі фотографії бараку в 1944-му році.. Пустка і могильна тиша.. Ті ж стіни, ті ж "ліжка".. Наступні двері забиті дошками.. "Покійтесь з миром".. Останні двері піддалися лише після певного зусилля - і тут.. "Немов крок в веселку".. З замкненого, затхлого і мертвого приміщення вилетіла душа маленької дитинки - дрібний, але дуже яскравий і верткий метелик. Він випорхнув немов промінчик світла з мороку пітьми, немов вічножива надія на краще майбутнє, немов наївна дитяча віра в добро нашого світу.. Змахнув барвистими крильцями і зник.. Разом з ним зникла і веселка. Але зникаючи, маленьке диво забрало і мій гнів, лишивши тільки несамовиту тугу за загиблими.. В душах невинних дітей - ось де надія нашого сплюндрованого світу.. Одна з відповідей, які я стільки часу шукаю в своїх мандрах..

Дорога попри інші, закриті і зруйновані сектори чорніла від інформаційно-меморіальних плит з описами і страшною статистикою.. З примітивних старих фотографій дивилися тисячі пар знедолених очей.. Між секторами знаходиться "Дорога смерті" - нею водили на страту в газових камерах. Кожен метр цієї дороги всіяний кістками полонених, зрошений кров'ю і потом приречених..

"Дорога смерті" виходить на сортувальну станцію, де звозили і вивантажували полонених. Обабіч станції стоїть лікарський будиночок, де і відбувався відбір сильних та здатних до праці в'язнів. Вигляд "Воріт смерті" звідси ще більш зловіщий.. Але найстрашніші об'єкти концтабору лежали в протилежній стороні - колія бігла далі до підземних крематоріїв..

Робочі сектори були в порівнянні з адаптаційними і секторами для жидів були на голову вищі по "комфорту". Служили напевно тим самим "пряником". Будівлі тут цегляні, санітарні об'єкти зроблені дбайливіше(принаймі туалети розділені від вмивальників), на території були присутні велика їдальня, лазня, магазин.. Але тут же, поруч гніздилися також і карні заклади, де мордували тих, хто провинився (навіть хвороба була провиною). Умови в бараках тут і справді були трохи кращі - катам треба було працездатних працівників. Очевидно, що за працю тут платили якісь гроші, про що свідчить магазин на території. Хоча, наскільки я потім чув від гіда, то в ньому приймалися і золоті зуби, обручки і взагалі все, що могло бути цінним.

Ех... приліг на траву біля одного з бараків. Синє пре-синє небо, повне безтурботних хмаринок. Пустотливий літній вітерець. Запах свіжоскошеної трави. Скільки ж крові і страждань ввібрала в себе ця земля? Скільки відібраних надій і розбитих доль проросли тут травою забуття? Час тут ніби зроблений з желе - перетікає неквапливо хвилями, ліниво переставляє стрілки на годиннику, тягне на дно часового болота - "лишайся! засинай тут.. тут спокійно. тут поховано стільки душ, що місце просто святе - чому б не лишитися і тобі?" Проте сонну ілюзію вмить руйнує моторошне каркання ворон, які кружляють поміж порожніх будівель в пошуках поживи. Треба йти далі.

А далі по маршруту зловісні крематорії. З прилеглими очисними спорудами і галявиною, де висипали попіл спалених людей. Зараз самі крематорії (а їх там було 2) - зруйновані, і тільки на фото та планах можна побачити ці страхітливі конвеєри смерті. Поміж ними зведено міжнародний меморіал пам'яті замордованих в'язнів.

Наближалась 11 година ранку і на стоянці біля входу почали з'являтися автобуси з відвідувачами. Тому, доплівшись до "Воріт смерті" довгою залізничною колією, я відчепив велосипед і вирушив на оглядини ще одного відділу концтабору - Auschwitz I що знаходиться в ~2км від Birkenau. Там вже виявився забитий автобусами паркінг і натовпи туристів при вході. Щоправда, більшість з них спокусилися(чи їх спокусили гіди) на оглядини фотографій і фільму в будинку з касами, тому не заподіювали ніякої шкоди моїх усамітненим оглядинам.

Ті ж групи, що вже подивилися фільм виглядали досить строкато і колоритно. Група єврейських тінейджерів з стягами і патріотичними написами на футболках, група старих японців, які все знімали на камери і чомусь єхидно посміхалися дивлячись на страшні експонати в музеї, група негрів з білим пастором(ну точно як в фільмах про пасторів в Африці), жидівські поліціянти чи то вояки, італійці з німцями, - всі вони снували будинками, часто порушуючи маршрут огляду і створюючи черги на сходах, в підвалах катівень, у вузьких коридорах.. Хоча з іншої сторони, мені навіть цікаво було подивитися на їхні реакції.

В цій частині концтабору трималися, наскільки я зрозумів, в основному робочі в'язні. Будівлі кам'яні, двоповерхові, з відповідальним за дисципліну в ній німцем, і катівнею/в'язницею в підвалі. Зараз в більшості з будинків зробили різноманітні виставки і експозиції - речі полонених (купи взуття, дорожніх сумок, поламаних окулярів, відрізаних пасм волосся, кухонних начинь і тд), історія окупації і оборони різних країн, схеми і плани "конвеєрів смерті", переслідування жидів фашистами і багато-багато інших. Обійти всі будинки досить тяжко - моторошні факти/цифри/схеми перемелюються в голові в суцільне місиво з людських поневірянь.

Найбільш вражаючими, як на мене, були експозиції з людським майном, підвали і ще один міні-крематорій (не зруйнований). Останніх двох місць я на жаль не зміг сфотографувати, оскільки там суворо заборонено фотографувати. Але стоячі камери(де людина не могла сісти чи лягти, а весь час мусила стояти), печі крематорію і шибениця в дворі просто віднімають мову... Це треба бачити, словами описати тяжко.

Після того, як за мною зачинилися двері концтабору, я наче по-новому зміг відчувати теплий подих вітерця і ласкаве проміння сонечка - всі позитивні відчуття притуплялися гнітючою атмосферою табору. Сонце в ньому виснажливе, вітер чужий і злісний, а яскраво-зелена на подвір'ях трава ще більше підкреслює розпач і безвихідь в його обтягнутих колючими дротами межах.. Чи варто їхати в Освенцім? Так, безумовно. Одна справа, коли бачиш війну в фільмах, читаєш про неї в книжках, думаєш, що це десь далеко і вже давно забуто, а інша - коли дивишся на мовчазних свідків людської люті і ненависті до ближнього, коли розумієш, що ось воно - під боком, і ні ти, ні твої близькі, ніхто від такого не застрахований... От тоді і починаєш по-інакшому оцінювати і масштаби і всю жахливу суть терору людини над собі рівними.

Фотозвіт з екскурсії(з коментарями) тут.

Читати далі

Планування подорожі потягами і сервіс PKP

Завтра їду в подорож по відомих містах Польщі - Вроцлаву і Варшаві. Їду потягами, але беру з собою ровер для того, щоб максимально роздивитися місцеві цікавинки. Так от, вирішив розповісти про зручний і корисний сервіс PKP (Polskie Koleje Panstwowe чи Польська Залізниця). На сайті можна, окрім бажаного часу виїзду і типу поїзду, вказати ще й до двох пунктів пересадки з часом затримки в кожному. Дуже вигідна річ - я спланував таким чином поїздку Краків-Вроцлав(12 годин)-Варшава(12 годин)-Краків. Система порахує скільки раз і де треба буде пересісти, скільки часу між пересадками, загальну вартість вибраного маршруту, можливі доплати за сидячі місця і тд.

В моєму випадку вартість подорожі коливається від 180 до 300 злотих (це якщо брати до уваги швидкі потяги InterCity). Тому я вирішив скористатися акційним квитком - Туристичний(Turystyczny), який дозволяє їхати в довільних напрямках потягами PKP Przewozy Regionalne протягом вихідних (від 18:00 п'ятниці до 6:00 понеділку). Ціна місць в другому класі - 60 зл, в першому - 80 зл. Доплата за ровер - 10 зл. Вагони з місцями для роверів бувають виключно другого класу, тому загальна вартість виходить 70зл.

Проте, як виявилося, потяг з Варшави до Кракова прибуває дещо пізніше дії акційного квитка, а саме в 7:32 понеділку. Але і тут все можна гарно владнати - вистачило в касі докупити квиток від місця, де потяг буде о 6-тій ранку(Kielce), до Кракова :) Додатковий квиток з доплатою за велосипед виносить ще 35.5 зл. Все одно вигідніше ніж брати квитки окремо. Завтра спробую - поділюся враженнями :)

Де і як придбати квиток Туристичний? В будь-якій касі PKP Przewozy Regionalne(тобто, на будь-якому вокзалі). Треба вказати клас вагону (1 чи 2), коли починається подорож і чи берете з собою велосипед. Потім, коли касир видасть білет, треба на ньому вписати номер паспорту чи будь-якого іншого посвідчення особистості з фотокарткою. Це посвідчення треба потім мати з собою в дорозі, оскільки білет іменний і контролери будуть це перевіряти, проштамповуючи квиток. Ось і все. Далі лишається тільки вибирати рейс (мусить бути Pospieszny або Osobowy) і в дорогу! Настільки все продумано і зроблено для зручності людей, що просто злість бере на нашу УЗ..

Окремо хотілося б згадати роботу касирів і інформації на вокзалі в Кракові. Приємні жіночки, що постійно переймалися тим, щоб мені часом не вийшло забагато платити. Так, не знаючи що вагони з роверами бувають тільки 2-го класу, я хотів брати 1-ий клас. Але касир порадила спитатися в довідці, щоб не переплачувати марно 20зл за місце, яким я б не зміг скористатися. А жіночка в довідці мало того, що показала мені ще декілька альтернативних маршрутів, то ще й щиро бідкалася, чому я не хочу виїхати з Варшави в 13:40 і зекономити 35зл :) Словом, працюють оперативно і з турботою про подорожніх. За що їм велика подяка і повага!

Читати далі

Ремонт ПК

Юля вже зо два тижні нарікала на те, що в домашньому комп'ютері "вмирає" монітор чи відеокарта. Характерною ознакою, з її слів, були полоски по екрану, які заважали читати і частково прибиралися тільки коли графічне апаратне прискорення було вимкнуто. Я все покладав надії на те, що це проблема драйверів чи ще якоїсь біди, але коли приїхав на вихідні до Львова, то на власні очі пересвідчився, що проблема все-таки в відеокарті.

Виконавши простий тест(PrintScreen і "copy-paste" в MS Paint), я побачив, що всю картину псує наш старенький Radeon X800GTO. Все ще жевріюча надія змусила мене витягнути відеокартку і ретельно прочистити радіатор. Виявилося, що в нього набилося стільки пилюки, що кулер працював фактично тільки на обігрів ядра. Канали в радіаторі були забиті, а відповідно пам'ять взагалі не охолоджувалася.. Ситуацію погіршувала декоративна пластмасова пластинка, яка стимулювала накопичення пилу.. Словом, "глюк" не зник після прочистки.

Ну що ж, спробуємо його якось здати по гарантії (якщо вона ще є). Наразі знайшов гарну заміну - Asus EN7300GT Silencer. Згідно характеристик, краща за Radeon і має лише пасивне охолодження. Брав в MediaWest(за головним корпусом універу Франка) за 350 гривень. Чому не брав потужнішої? Маю підозри, що потужніша карта буде "впиратися" в процесор(Sempron 3500+) і пам'ять(PQI 512Mb PC3200).

Головне, що мені наразі сподобалося в картці:
1)Тихенька. Чути тільки кулер процесора(треба буде зайнятися ним).
2)Потужніша. Test Drive Unlimited пішов на 1024*768 при максимальних налаштуваннях. Хоча, Colin McRae: DIRT не витягує нормально(ще поглядую "косо" на оперативку - треба буде докинути хоч 512Мб)
3)Купа різних корисних програм в комплекті, як от - зміна параметрів картки не виходячи з гри, утиліта розгону від Asus (хоча з пасивним охолодженням я її і так гнати дуже не буду), таке собі Asus-ICQ для спілкування безпосередньо в грі, утиліта для відеонагляду(очевидно, що треба веб-камеру), утиліта для запису ігрового процесу в MPEG-4(хоча я більше люблю Fraps)... Можливо, оскільки це моя перша "відяха" ASUS, я просто ще не звик :)
4)VGA, DVI-I, і TV(HDTV) виходи
5)3 роки гарантії(хоч я і не витримаю стільки без апгрейду, але приємно :))

Що не сподобалося?
1)Colin McRae: DIRT, зараза, дуже "крутих" ресурсів хоче..(сподіваюсь, що Crysis хоч якось піде)

Наостанок, викладаю результати в 3DMark:
1)3DMark 2001 SE - 14474
2)ЗDMark 2006 - 1653(налаштування 3DMark 2006)

Читати далі

Знову про слухавки і піратів :)

Якось я писав про свої слухавки і про те, як "тайванські корсари ринку аудіопродуктів" змусили мене купити їх дорожче. Цей пост у блозі надибав мій співробітник Piotr, який запропонував провести порівняльний тест-драйв моїх і його слухавок(Creative EP-630). Вирішено було, що кожен з нас буде користуватись протягом дня двома парами позмінно, щоб виявити різницю.

Опишу свої враження. Гм.. Вигляді ідентичний, що, зрештою, видно на фото. Єдине, що різнить їх у вигляді - це ергономіка. В Sennheiser СX-300 правий шнурок довший (на ~50см) і вкладається за шию - дуже зручна придумка, як на мене. Штекер в Creative хоч і позолочений, проте прямий, що мені видається не надто зручним рішенням при використання вкупі з плеєром на поясі. Хоча, це вже більше питання звички.

Звук в обох чудовий(зважаючи на клас, звичайно). Добра чутливість, чіткі середні і низькі частоти, прекрасна звукоізоляція - обидві моделі відпрацьовують свою вартість. Особливість Sennheiser - ледь зарізкі високі частоти, що треба коригувати еквалайзером. Creative натомість трішки "переборщив" з басами. В порівнянні з CX-300, вони з часом напружують бухканням(особливо після 3-4 годин прослуховування).

Цінова різниця приблизно 30-40% на користь Creative.

Тепер про кумедне. Виявляється Piotr теж став жертвою піратів - бо брав перші свої слухавки через allegro.pl, а вони виявилися підробкою. Причому ознаки підробки в них прямо протилежні до Sennheiser :) - тобто, проводи до слухавок мають бути одинаковими по довжині, штекер мусить бути прямий і позолочений. Отакі-от чудеса.

Висновок. Якщо Ви любите послухати басисту музику - беріть Sennheiser - його баси ідеальні, а ледь завищені високі частоти значно оживляють треки. Якщо ж любите екстра-баси і не хочете бавитися з еквалайзером для рок-музики - беріть Creative. Любите ергономічність і комфорт в користуванні слухавками? Тоді - Sennheiser. Чи, може, ціна для Вас критичніша за ергономіку? Отже - Creative. В результаті маємо рахунок 2:2. Перемогла дружба :)

Читати далі

Велоподорож в Tyniec

Насправді, це не зовсім велоподорож(в звиклому для мене форматі). Просто виїхав сьогодні з роботи і чомусь дуже не хотілося вертатися додому.. Постояв над Віслою, прикинув куди можна поїхати і що хотілося б побачити, зважив на теплі кольори від заходу сонця(які мали б гарно фотографуватися) і повернув в сторону містечка Tyniec. Ось і з'явився привід розказати про "Велосипедний Рай", який я вже згадував в попередніх записах. Карти подорожі складати не буду - 35км то не відстань, але фотозвіт як завжди на місці. Отже, вперед, шановний подорожній, втамуємо жагу до руху разом.

"Велосипедним раєм" я називаю відрізок велосипедної дороги від Кракова до Тинця (Tyniec), що пролягає серед полів понад Віслою, на віддалі від автостради, недосяжний для міського шуму і є прекрасним місцем для відпочинку на ровері. Якщо дуже захотіти, цією ідеально рівною, достатньо широкою і гарно розміченою велострадою можна дістатися до клаштору Бенедиктинців у Тинцю за якихось 15-20 хвилин. Але яке ж то блаженство вимкнути плеєр, переключитися на передачу 2-6 або 3-4 і спокійно їхати, вдихаючи запахи літа і річки, насолоджуючись приємним дзичанням шин по асфальту і милуючись спортивними фігурками дівчат на роликах, яких тут вдосталь :)!

Дорога до Тинцю трохи тяжча через зустрічний вітер(який часом може збити швидкість з 30км/год до 10км/год!). Зате з Тинця - краса, а не їзда. По всій трасі купа роверистів та ролерів - їздять тут сім'ями, компаніями, поодинці, парочками, з візочками чи з малими дітками на ровера.. Словом, місце популярне.

Посеред дороги я вирішив з'їхати з траси, щоб трохи пофотографувати річку і замок в Przegorzaly. По дорозі через хащі зігнав сіру чапельку, але зате знайшов чудове місце для фотографування - на невеличкій косі, що відходила від берега. Сонце поволі хилилося на захід, забарвлюючи все довкола в приємні теплі кольори і тим самим створюючи надзвичайно сприятливі умови для фотографування. В цій же тихій і спокійній місцині я зробив невеличку перерву на вечерю - краківські пончики з чаєм Nestea. Хоч я і рідко тепер купую ці смаколики(фігуру бережу :)), але, мушу зауважити, що смакують вони перфектно!

Під пильним наглядом чапельки, яка трохи покружляла наді мною і всілася на протилежному березі, я вирушив далі. І як відчував - прямо перед водозабірником проводилося якесь дійство. Розташувавшись серед велоглядачів, став спостерігати. З напису на сцені стало зрозуміло, що це відкриття якихось змаганнь. Ведучий на сцені тим часом називав країни і викликав до себе під сцену команди. Словаки, росіяни, румуни, шведи.. і ось! наша українська команда!! З нашим незламним стягом! Не втримався і під'їхав ближче до хлопчаків з прапором - запитатися що відбувається. Виявляється завтра тут розігруватимуть чемпіонат Європи з каякарства (польске слово, українською напевно байдаркарства). Словом, будуть наші хлопці плисти по от такому каналу на час. Канал не надто довгий, але вируючий і повен різних перешкод. Цікаво, цікаво.. Шкода тільки, що це все на 10 годину ранку почнеться - робочий час, як не як. Ну нічого - побажав хлопцям удачі і рушив далі. Пофотографував старт перегонів, міст через Віслу і, замість їхати на Tyniec, перебрався на протилежну сторону Вісли - при такій погоді можна наробити гарних фотографій клаштору з відбиттям в Віслі.

Тому поїхав через село Piekary(попри "золоті" поля) на берег навпроти клаштору. Фотки і справді вийшли гарні. Плюс до того отримав бонуси в вигляді Карлсона(хочу собі такий апарат), сонячних квіточок і Містера "Велика Хвиля". Останнього фоткав до "посиніння" - дуже вже мені подобалося як він краплі розсікає(теж, між іншим, хочу таку штуку собі :)) Тут я собі нагадався про конкурс NGP2007 і рвонув на другу сторону - до клаштору. Справа в тому, що деякі фотки Містера "Хвилі" гарно би вписалися в розділ "Екстрім" - але для цього потрібно його згоду на розміщення фотографій. От я собі і вирішив з ним про то поспілкуватися. Але, на жаль, поки я об'їжджав через міст, він спакувався і зник.. Ну нічого - на фотографіях його чітко не видно - може і без дозволу приймуть. Побачимо... Зате сфотографував захід сонця, висячий дим, байк на фоні заходу сонця і місце ночівлі наших "байдаркарів".

Насамкінець, користуючись попутнім вітром і бажанням трохи розім'ятися, чкурнув по "Раю" додому. Обходячи на швидкості 30-35км/год ролерів, байкерів і бабусь, що вийшли прогулятися над річкою, дістався додому десь за 30 хвилин (а від Тинця до Кракова за 18хв).

Повний фотозвіт тут.

Читати далі

Епізоди середи

Їхав сьогодні на роботу не понад Віслою, а по вулиці Коперніка і далі через центр. На Коперніка якраз пиляли дерева - і то так гарно виглядало в променях ранішнього сонця! На жаль, цілком передати момент я не спромігся(довелося б фоткати проти сонця) - але дещо видно. От так - навіть смерть може бути прекрасною..

Далі на роботі побачив досить незвиклий ровер :). Приблизно здогадуюся хто на ньому приїхав. На сідлі видно багато подряпин - напевно шлях до роботи нелегко дався :) Ну а по дорозі до їдальні від недавнього часу ми з хлопцями маємо можливість оглядати апарат в стилі "п'яного майстра" :)

Вже вертаючись додому (стандартним маршрутом понад Віслою), виявив, що маленький півострівець навпроти Галереї Казімірж вже знищили. Досить швидко їм то пішло - десь за 3 тижні його прибрали(а ще вчора доробляли останню частину).

Читати далі

Косметичні роботи

Наврочив, як то кажуть. Тільки недавно вихвалявся тим, що ровер пробіг >2000км без жодної дзюри в шинах. І от, вертаюся я собі спокійно з роботи в п'ятницю, дивлюся на річку, думаю про вечерю, ліниво покручую педалі.. Аж раптом зауважую що їхати стало неабияк жорстко. Хм, що ж таке? Ага, колесо заднє спустило - їду на ободі. Ну добре, що вже недалеко від дому - прогулялися собі з ровером пішки десь біля 3км.

Зняв вдома колесо, розбортував, вийняв шину - а там отаке-от неподобство. І в покришці стирчить шкалка з пляшкового скла. Ех, братія, що товче пляшки на велодоріжках - десь би вам щось прищемити з такого приводу..

Заклеїв колесо самоклейкою латкою Author, помив ровер під душем(користуючись нагодою ;)), ретельно протер всі зірочки, ланцюг і напшикав щедро спреєм (закінчився вже якраз). "Нет худа без добра", правда ж? :)

Читати далі

Велоподорож Краків-Освенцім.День перший.

Почну, мабуть, з рекордів: 64км/год! 130км за один день!! 240км за два дні!!! А також - клаштор під хмарами, місто Яніни, родич Капітошки, маленьке диво в Auschwitz Bikernau, містечко Папи, блакитний кар'єр, мій "сон літньої ночі", край мертвих їжаків та інше. Вражень і фотографій стільки, що просто я змушений розділити розповідь на три частини: перший день, музей в Освенцімі, другий день.

Маршрут і "технічні" деталі подорожі - тут.

Початок подорожі

Незважаючи на те, що в п'ятницю ми собі до 3 ночі погомоніли з Юлею по скайпу, рівно в 9-тій ранку я вже був на ногах. Ще б пак - стільки кілометрів попереду! Треба ж гарно підготуватися, все взяти, нічого не забутися. Збігав швиденько в магазин за водою і пепсі (завжди беру з собою пепсі - допомагає закріпити позитивні спогади в подорожі - чому? скоро в новій рубриці "Мурахи в голові" :)). Склав все найнеобхідніше до наплечника, перевірив погоду за вікном(прохолодно - те, що треба), протер ланцюг (бо звечора напшикав його спреєм), завантажив музику чистого руху в плеєр(90th Techno+дещо з AC/DC) і натягнув на носа свої моднячі окуляри на резинках :). Вперед!

Прохолодний вітерець, ласкаве сонечко, обмаль велосипедистів на доріжці при Віслі - гарний початок подорожі, еге ж? Маршрут по Кракову тим разом був надзвичайно приємним - попід Вавелем, біля парку Йордана і серед студентських гуртожитків AGH(студентки, абітурієнтки.. ех, життя вдалося!). Наробив фоток в Броновіцах(там, де новобудови і розв'язки транспортні), пооглядав трохи витвори китайського мотопрому на подвір'ї одного з магазинів і рушив далі - на трасу №79. Прямо над шосе, біля стрільбища, ще декілька місяців тому було затишне кафу і газова заправка. Тепер - порожньо. Все що залишося - одинока гойдалка. Згадавши дитинство, вирішив трохи погойдатися. Так як в дитинстві - з закиданням голови в синє-синє небо, з вгадуванням кумедних фігур в пухнастих хмаринках, з почуттям безмежного захоплення від підйомів і певного остраху від спусків..

Дорога з Кракова була прекрасна. Вітер в спину, спуски середньої складності і великі дорожні розв'язки. "Добре, що я вертатимуся іншою трасою" - тішився собі подумки - "не доведеться потім під гору сунутися!"(про те, як наївно я помилявся - читайте в "Другому дні" ;)). Призвичаївшись до руху по швидкісному шосе, я впевнено просувався до першого пункту подорожі - Кржешовіц. По дорозі, в селі Zabierzow зустрів отакий от нехитрий, але досить симпатичний бізнес, сфоткав сільську церкву і місцеві краєвиди. Далі проїхався біля села зі змішною назвою (цікаво було б дізнатися історію такої "Нєлєпіци" :)), зробив фотку герою дня і в'їхав в Кржешовіце.

Кржешовіце (Krzeszowice)

Ще з карти це містечко обіцяло бути цікавою зупинкою. І справді - стільки цікавих об'єктів - два палаци Потоцьких, давній товарний склад, купу стародавніх будинків і декілька капличок. Отож, відклавши на "потім" об'єкти з інтригуючого вказівника, я вирушив в центральний парк. Пречудове місце - фактично продовження головної площі (Ринку), яке в свою чергу переростає в територію для прогулянок біля палацу. Здивувала архітектура містечка, міська церква, потічок через місто і відмінності між старим і новим палацами Потоцьких. Останнє пояснюється досить просто - старий палац тепер є Міською Радою, тому і відреставрований, і утримується в більш-менш охайному вигляді. Новий же палац, всупереч логіці, так і залишився в стані, якому його, мабуть, полишили ще "совєти". Звідси висновок - щоб будівля не руйнувалася - віддати її міській раді :), ну або шукати грошики в населення, як на відновлення Вавелю. Видряпавшись нагору, на галявину перед новим палацом, я собі зручно прилаштувався в тіні оточуючих її дерев і насолодився своїми фірмовими канапками. Хоча, як і підозрював ще вдома, двох канапок для такого імпозантного мужчини виявилося-таки замало :) А що може бути кращим додатком до канапок "а-la Makarchuk" в обідню і досить спекотну пору? Звісно ж, морозиво! Тому довелося спускатися в місто попри закинуті конюшні, де я знайшов місцину, в якій стверджують, що торгують морозивом вже 20 років. І по прийнятних цінах, мушу зазначити. Ось така от краса дісталася мені всього за 5.40зл.

Отже, впоравшись з морозивом, я вирушив на оглядини старого товарного складу.. Гм.. ну старі хати, ну старий паровоз, що там такого цікавого.. Сам не знаю чого вони то на карті відзначили.. Проте на всякий випадок пофоткав то :). Зустрів в заковулках кумедного сторожа, який настільки розлінився на казенному утриманні, що навіть гарчанням мене не вшанував (а може в нього вихідний був :))? І вже при самому виїзді зі складів побачив великого, страшного і блискучого на сонці монстра- увага!!! - Містер ДОМІНАТОР!!! - прикольна назва для такої миролюбивої машини як комбайн :) Хоча на трасі він звичайно домінатор - півтори полоси - ледве об'їхав схожий пізніше на трасі :). Вже збираючись прощатися з містом і їхати на шосе №79, я згадав про клаштор і cанктуаріум(нічого я не вживаю, то слово таке :)) за містом. 8км в сторону гір, гарантовані круті підйоми... Чи воно мені треба? З іншого боку, я ще не був впевний в тому, що добре налаштував спідометр, а тут якраз вказана точна відстань до об'єктів.. Цікавість переборола лінь і я вирушив назустріч своїм першим рекордам!

Czerna-Paczoltowice

Дорога поволі стелилася донизу, обіцяючи круті підйоми і першу(або й "пішу") передачу. Але зрештою для того і існують маршрути, щоб з них з'їжджати, чи не так? Проїхався біля вапняної копальні, квітучої хатинки, дав мандручій пішки дівчині надію на пошуки найближчого кафе через всього лишень 2км підйомів :) і спустився врешті-решт до дива з див - гірсього потічку. Незвичайним його робили сонечко в зеніті, майже крижана вода і його нестримне веселе сюрчання - такий собі заряд оптимізму на весь день. Напевно якийсь родич Капітошки :) Підйоми, всупереч сподіванням, подолалися на 1-3 та 1-4 передачах, тобто досить швидко і порівняно легко. А по дорозі ще й пофотографував хатинку Хагріда, роверові стежки і суперінформативний вказівник. Однак при самому під'їзді до клаштору дорога рвучко розділилася на дві крайності - одна стрімко кинулася додолу, а друга так само бадьоро чкурнула догори. Прекрасний привід трохи прогулятися і дати роверу перепочити. Видряпавшись-таки на гору, я виявив, що це не простий клаштор(а клаштор Кармелітів Босих :) ) - а якесь особливе місце для паломників, яких було на декілька автобусів, причому багато людей, судячи з маленьких кріселець і парасоль, облаштувалося тут надовго. Ну раз так, то чом би і собі не впасти на декілька хвилин в блаженну ейфорію і не потусуватися серед вірян? Сказано - зроблено. З ровером в одній руці і з фотіком в другій я впевнено і доброзичливо ніс віру в людські можливості дряпаючись зі всіма по вузькій стежині вгору :) Але оскільки нічого там нагорі такого цікавого для мене не виявилося(хіба що побачив дивний портрет Марії :)), довелося спускатися і хоч пофотографувати простори клаштору. Дуже втішений мальовничими краєвидами, я вирішив продовжити подорож. Дорога назад була справжнім благословенням, на яке заслуговує кожен, хто по ній вишкрябався :) І тут - перший рекорд! Мій Unibike Mission, очевидно пройнявшись близькістю до святинь, досягнув на спуску 60.9 км/год!!! І це ще при тому, що спуск був повен поворотів, тому доводилося стримувати друзяку а колодки гальм настільки гарно натрудилися, щоб я не в'їхав в зустрічний автобус, що були мало що не червоні. Отож, дозволивши роверу відпочити я спустився до потічку (того самого, з родини Капітошків :)) і потографував невеличкий водоспад і приклад несамовитої жаги до життя.

Далі дорога йшла донизу, що дозволило без пригод дістатися до початку села Paczoltowice, де крім картинних краєвидів і "балдіючого" пса, я набрів на одне з джерел струмочка - оформлене в формі серця і з смачнющою крижаною водою, що змусило мене вилити залишки пепсі і набрати по вінця тієї водички. Віряни сюди ще масово не дісталися (напевно через екскурсійні часові рамки), тож можна було собі спокійно відпочити і побалакати з дядечком, який тут відпочивав разом з своєю внучкою і сином. Вони теж з екскурсії, але вирвалися собі самі на прогулянку. Мала така кумедна - все крутилася, підспівувала і пританцьовувала навколо джерела і потічка. З сином ми домовилися лізти вище і пофографувати(я)/познімати на камеру(він) вигляд потічка згори. Тільки от я забув запитатися їхній мейл, щоб вислати фотки - згадав, коли повертався і їх там вже не було :(

Далі спуск закінчився і почався підйом до Paczoltowice - села яке славиться отаким ось зеленим болотом, старою церквою і гольф-клубом. Трохи розчарований тим, що заради таких визначних місць довелося мучити ровер підйомом на першій передачі, я повністю надолужив все під час спуску - 61.03 км/год!!! І знову вітер заспівав в вухах, ровер рвонувся в політ, а я з блаженним виразом на обличчі слідкував за спідометром.. 59..60.. нахилився низько над кермом, зменшуючи опір повітрю - ура!! 61,03!!! Viva Paczoltowice! Тепер тільки вперед! Вперед по шосе №79.

Купання в кар'єрі, маленький Краків і місто Яніни

Наступним пунктом в моїй подорожі виявилося місто Trzebinia, при самому в'їзді в яке я виявив надзвичайно дешеву п'янку :) Містечко промислове, побудоване довкола декількох гірничодобувних закладів, цементного заводу і якоїсь рафінерії. Не знайовши нічого цікавого на мапі міста, я вирушив просто до колишнього глиняного кар'єру, а тепер міського ставка Balaton. По дорозі прорахувався з поворотом і довелося сунути через напівгнилий міст через колію - зрештою над Віслою і по страшніших мостах ходив, то чому б і ні :) Правда мало-таки не отримав повні штани адреналіну, коли одна дошка все тріснула під ногою - тому довелося збавити темп і вже за декілька хвилин я цілий і неушкоджений був біля кар'єру. Заплативши символічних 2 зл за в'їзд на територію (душевний дядько-охоронець продав мені пільговий дитячий квиток - щиро наполягаючи, що це тільки формальність), я причепив ровер до огорожі бару, залишив наплечник в барменші - і шубовсть в воду(глибина біля берега ~2.5 метри)! КРАСА!!! Водичка - благодать! Тепленька, яскраво-блакитна і просто оживляюча після куряви доріг. Поплавав трохи з трубкою та маскою, але плавати так виявилося страшно - вода мутна, дно видно так якби через брудне шкло, а на самому дні всілякі залишки техніки і будматеріалів, які залишилися з часів роботи кар'єру. Плюс до того, в такій воді немає чіткого відчуття глибини - кругом так світло, що тяжко розрахувати час і відстань підйому. Тому продовжив тішитися водичкою без заглядування на ті страховиська на глибині - так спокійніше :) Трохи обсохнув на березі, дивлячись як хлопчиська віртуозно і безстрашно пірнають з берега, і, перекусивши запіканками в барі(у вдячність за те, що потримали мій наплечник), поїхав далі.

А далі було відчуття певного дежавю. Містечно Chrzanow, яке трапилося по дорозі щось дуже нагадувало. В якомусь сні, чи відривку спогадів я вже таке бачив. Точно - це ж практично ті ж самі місця, які я фоткав стареньким Олімпусом під час першого приїзду в Польщу два роки тому. Тоді все було таким дивним і незвичайним. Так і тут - старовинні ліхтарі, замкоподібна церква, вузенькі тихі вулички і охайний міський парк. Так схоже.. З тією лишень різницею, що два роки тому то був Краків, а тепер - це маленьке місто. Затримуватись надовше перехотілося, як тільки побачив рекламу готелю в стилі "Хостел" :). Тому, затоварившись водою і батончиками Lion в супермаркеті, який дуже нагадував Jubilat в Кракові, я лишив спогади бабусям в парку і чкурнув до міста Яніни.

Офіційно місто називається Libiaz, але справедливіше було б назвати його Яніновом чи Яніною. Більшість в цьому місті назване в честь шахти "Яніна". Ресторан, школа, стадіон, кінотеатр, міський басейн, готель.. Довершує картину сама Яніна з качками в басейні :) Прикидуючи, скільки жінок і дівчат носять тут ім'я Яніна, я поспішив вирватися з Яніно-раю і вдихнути свіжого повітря над річкою Przemsza, дорога до якої пролягала через Chelmek - cпальне містечко в лісах. Де продукують вироби зі шкіри і міський парк поєднують з високовольтними лініями. Воно і правильно - навіщо марно під парк ліси навколишні рубати, коли можна все одним махом організувати - і парк, і електроенергію, і місцевих людей-Ікс :)

Освенцім вечірній, місце для ночівлі, підсумки за день

Трохи звернувши з траси №79 (для того щоб побачити високовольтне містечко Chelmek :) ) і проїхавши повз підозрілі земляні(?) насипи в селі Bierun, я прибув до Освенціму рівно в 21:15 по трасі №44. Поволі запалювалися ліхтарі, світлофори ліниво блимали жовтим світлом, і саме місто, здається, неквапливо поринало в спокійний сон. Звірившись по карті, я проїхався довкола музеїв, щоб намітити завтрашній маршрут і освоїтися в місті. Після чого поїхав до центру. І тут на мене чекав сюрприз. Освенцім, виявляється, надзвичайно гарне місто. Замок Освенцімських княжат, купа церков, велика міська площа, старовинні заковулки і вулички, парки понад річкою, симпатичні квіткові магазинчики і модні бутіки.. Словом, центр міста абсолютно випадає з загальної картини скорботи.

Вертаючись до нагальних потреб, зайнявся пошуками місця для ночівлі. Оскільки пообіцяв Юлі, що спробую(ключове слово!) переночувати в хостелі,я проїхався по місцевих готелях. Ціна в 150зл за ніч мене остаточно переконала в тому, що треба ближче познайомитися з містом. А що ж більше зближує з містом, як ніч, проведена разом? Плюс цікаво було б відчути, що значить свобода в повному розумінні цього слова :)

До вибору місця ночівлі я підійшов серйозно - склав список вимог, які мали б бути задоволеними хоча б на 80% :
1)спати не на землі (зважаючи на рясну росу, досить твереза вимога)
2)недалеко від центру (тільки без пафосу, як то кажуть :) )
3)наявність освітлення (щоб, ідучи вночі до пункту 5), не заблудитися)
4)паркінг недалеко від місця ночівлі (не прив'язувати ж ровер до себе)
5)наявність в зоні досяжності санітарних об'єктів
6)бажано близькість озера чи річки(щоб насолодитися релаксуючим плюскотом хвиль)

Озброївшись таким списком, я з'їздив до озера Kruki, на якому планував знайти лавочки або шезлонги. Натомість, знайшовши вивіску про те, що озеро належить підприємству Firma Chemiczna DWORY S.A., я вирішив не давати крокодилам-мутантам жодного шансу. Щоправда, я бачив туристів з трейлером, чиї веселі і п'яні крики розносилися над зловіщою темною гладдю озера, але ми ж всі знаємо, що стається з туристами в трейлерах, правда ж? (а хто не знає - дивіться фільм - The Hills Have Eyes або серію фільмів про Джейсона :) )

Зважаючи на пункти 2), 3) та 4), і відкинувши зайві амбіції щодо пункту 5), я подався назад до центру - в парк при річці. Ідеальне місце. Закинута велосипедна доріжка, паралельно їй метрів за 5 проходить освітлена пішохідна зона, з другого боку протікає річка, є огорожа, до якої можна почепити ровер, і головне - практично безлюдна місцина! Трохи покрутився кругами, вибираючи вдалу лавку і примостився на ніч. Ровер розмістився неподалік. Яка ж то краса лежати на лавці теплим літнім вечором, мрійливо рахувати зірки в небі, відганяти надоїдливих комах і намагатися заснути, коли ці кляті бруски впираються в спину, вечір починає холоднішати і тебе час від часу будять крики підліткав, що повертаються з нічних тусовок. Але напевно і це треба спробувати :) Тішучись тим, що за день вдалося побити ще один свій рекорд - відстань в 130,1 км, і намагаючись "мислити позитивно", я і увійшов в другий день подорожі.

Продовження буде…

Повний фотозвіт з додатковою інформацією - тут.

Читати далі

Обновка для Unibike Mission

Нарешті, після 4-х місяців активної їзди, мій Unibike Mission дочекався-таки подарунку - велосипедного комп'ютера чи, як кажуть поляки, лічніка. Тим разом я вирішив не напружуватися з allegro, а просто поїхав в магазинчик, де брав ровер(і де його "сервісую") і купив. В принципі, можна було б купити і дешевше, але, по-перше, я його потребую на завтра - на довгий виїзд в Освенцім, і, по-друге, якось приємніше купувати деякі речі на місці. Особливо в тому магазинчику. Дивіться самі - за 56зл (ціна лічніка) я отримав не тільки коробку з девайсом, але й поспілкувався з сервіс-меном, перевірив тиск в шинах (був 1.4 треба 3.5), докачав колеса, перевірив заднє колесо на предмет викривлень (з'явилися певні підозри після поїздки на Сломніки-Прошовіце) і направив гальма. От де він - неповторний шарм живого і душевного спілкування з продавцем в маленькому магазині. Такого ніколи не відчуєш в супермаркетах типу GoSport чи InterSport. І тим більше не зможеш поговорити про свої поїздки, історію ровера і прикольні історії з менеджером в великому "склєпі".

Є і ще одна причина, чому ровер дістає подарунок - згідно з моїми приблизними підрахунками, я на ньому безпроблемно відмотав вже понад 2 тис.км. Нагадаю, що за цей же час на попередньому Kross Hexagon V2 я вже мав замінене заднє колесо, поміняні "ложиська" (підшипники українською, як підказав пан SHUM з мотофоруму) в корбі на машинні, 3 рази пробиті колеса і як результат нову шину. От вам і різниця в ціні нового роверу в 100усд. Mission ще й до всього має алюмінієву раму. Ну але не було б Кросса, не мав би зараз з чим порівнювати, еге ж ?

Ще одна поважна причина для подарунку - витривалість і безвідмовність ровера. Возити Даринку на кріселку (16+5=21кг додатково)? Будь-ласка. Їздити в зливу і по калюжах і нормально при цьому гальмувати? Без проблем(нагадаю собі, що Кросс при таких умовах взагалі гальмувати відмовлявся). Погоцати по гористій місцевості? Це взагалі за милу душу :). Щоб ця причина не перегукувалася з попередньою, додам, що Unibike'у дістається трохи більше ніж в свій час Кросу. Не те, щоби я спеціально його навантажував, але якось само собою так виходить.

Підсумовуючи: дивлячись в найближче майбутнє(так, я про Освенцім і 200-250км за два дні %)) з великими надіями на твою безвідмовну, швидку і надійну роботу - дякую тобі, мій Unibike Mission, і вперед, до нових горизонтів!

Мало не забув - тут лінк на подарунок :)

Читати далі

Автоподорожі в Туреччині

Користуючись безсонням :), розповім про свої автопригоди в Турції.

Отож, просидівши декілька днів в готелі та понудившись трохи на морі, вирішено було брати машину на прокат і їхати обдивлятися якісь місцеві цікавинки. Оскільки готель наш був в 10 км від міста Сіде і в 55км від Аланьї, то сімейною нарадою було вирішено з'їздити саме туди.

Першого дня взяли Рено "Симбол" (в них чомусь "Кліо" називається). Машина в класному стані, 1.4л, наїздила заледве 12тис.км., м'ягка підвіска, троxи нечітке включення передач, робочий кондиціонер (що дуже важливо, з огляду на місцевий клімат :)). Спочатку вибралися до найближчого міста - Сіде. Побували в античному амфітеатрі, походили старим зруйнованим містом, базарчиком і звичайно ж покупалися на міському пляжі - кам'янистому, зате дуже цікавому для дайвінгу (на відстані 10м від берега починаються всілякі підводні нори, розлами в дні, зграї рибок і морських їжаків).
Далі трохи повозилися в сторону Манавгату (гірська річка і одноіменне місто). Попалися під радар на шосе (про це нижче). І цілі-здорові повернулися до готелю. Оскільки машина бралася на 24 години, то я ще зранку наступного дня трохи поганяв по сільській місцевості.

Наступного разу брали машину вже перед самісіньким від'їздом. "Симбола" не було, довелося брати Фіат "Албеа". Здається, теж 1.4л, набігав ~56 тис.км., кондиціонер працював тільки в режимі "max" (і дуже харив шумом), машина жорсткіша за "Симбол" - зате набагато чіткіше включалися передачі. Бензину жере десь так само як і Рено - на ~250км вистачило 15л заправитися - і ще й лишилося для наступних клієнтів (оціночно на 70км). Цього разу їздили далі - а саме до Аланьї - піратського міста. Попри бабанові плантації, живописні тунелі і прямо понад берегом моря. Заїхали аж на саму гору - до залишків оборонних фортець і старої мечеті. Покрутившись серед купи автобусів з туристами, виїхали на міський пляж. Дно тут ще цікавіше - якби після якогось землетрусу. Суцільні розломи, плити і кавалки породи. Отримавши (і проігнорувавши) штраф за парковку в прибережній зоні повернулися в Сіде, де пофоткали храм Аполона і вечірню гавань. Після шопінгу на місцевому базарчику (виторгуватися можна по-страшному) повернулися в готель. Ну і знову ж, наступного ранку я ще трохи полякав корів на сільських дорогах - поїздив в напрямку гір.

Тепер про цікаві і не дуже деталі.
1)Бензин. Страшно дорогий. Коштує в районі 2-3 долари за літр. Тому і машини в прокатах зазвичай економ-класу. Ми двічі заправлялися на 45усд. Краще мати при собі ліри, інакше суму в 45лір турки хитро переводять в 42-45усд (а фактично мало б бути 30-35)

2)"Менти". Зовсім не страшні (принаймі для туристів). Зате хитрі. В перший день нас злапали радаром на шосе - перевищення швидкості на 20км/год. І це при тому, що ми їхали найповільніше зі всіх на трасі. Обмеження швидкості на шосе - 90км/год, в містах - 50км/год. Радар працює надзвичайно хитро(це мені вже потім водій екскурсійного автобуса розповів) - навпроти руху на узбіччі ставлять машину (зі слів турка найчастіше білі Рено "Симбол" або ті ж "Албеа"), в якій сидить "мент" з радаром. Ніяких знаків зазвичай при цьому не вішають. Далі він по рації передає на пост, який знаходиться на 400-500 м далі, які машини перевищили швидкість - і вже там їх (і нас :)) пиняє мент з палкою. Зупиняють одразу багато машин, тому можна спокійно потихеньку "змиватися" (досвідчені турки так і робили). Ми пішли розбиратися в чому справа - і як туристам нам зробили перший раз поблажку. Тому той факт, що за кермом їхав я, а права були тільки в Юлі залишився нашою маленькою таємницею ;)

3)Агентства прокату машин. В готелях найдорожче, дешевше в великих мережах агентств, ну і найдешевше в якихось маленьких фірмочках(але машини більше побиті). Ми вибрали другий варіант. При цьому: прокат авто типу Рено "Симбол" винесе ~45усд за добу (24 години). Треба було лишень прослідкувати, щоб оформили повне КАСКО+доставили дитяче кріселко, мати при собі права (наші укр.підходять там протягом 30 днів) і сказати їм номер кімнати в готелі. Оскільки я прав не маю, то брали на Юлині. На те, що їздив потім на машині я, прокатчики навіть не нічого не питалися. Вертати машину можна потім або їм безпосередньо, або просто лишивши ключі в готелі на рецепції - самі прийдуть і заберуть. Тепер увага - НІЯКИХ ПАСПОРТІВ І ДОКУМЕНТІВ ЛИШАТИ ЇМ НЕПОТРІБНО!!!

4)Дороги. Дороги класні. Принаймі в курортних зонах. В Анталії теж нормальні. І в горах без вибоїн. Тип асфальту - те що в ColinMcRae називається DumpTarmac :). Правда в старих частинах міст поширені вузенькі вулички, де ледве протискуєшся між людьми, зустрічними машинами і автобусами. Після їзди в Аланьї між автобусами під гору (кут нахилу ~30%) з крутими віражами починаєш по-новому дивитися на переваги невеличкого автомобіля.

5)Водії. Їздять турки жахливо. Те, що вони ігнорують вмикання поворотів при перестроюванні з полоси на полосу - це дитячі забавки, а от коли їдуть спокійно на червноне світло (ще й сигналять ззаду тобі, якщо ти раптом надумав все-таки зупинитися :) ) чи коли обганяють в повороті по зустрічній смузі(при цьому дико сигналячи - щоб за поворотом ті, хто їдуть на них почули і вступилися :)) - то вже трохи починає втомлювати. Перевищення швидкості - теж "пустощі". Якби не "лежачі поліцейські" (яких в містах через кожні 300м понакладали), то там би ніхто 50км/год і не їздив. А так хоч не встигають розганятися :). На шосе стабільно 120-130(при обмеженні в 90). Коротше кажучи, ризиковий народ.. А може, вони просто мають багаторазові знижки в міліції? Навіть не буду говорити про різних "мотопедерів" і роверистів, які так і просяться під колеса.

6)Машини. Дуже багато скутерів, мотоциклів, малолітражок і машин економ-класу - ну це і не дивно враховуючи ціни на бензин. Надзвичайно поширені Рено (Симбол, Кліо), Пежо(206,306) і Фіати. При чому, серед кольорів машин переважає білий - напевно специфікою клімату зумовлено.. Якихось цікавих машин бачив небагато - хіба що одного мустанга, старенького, але класного Dodge і якесь феррарі (зачохлене, тому не можу сказати, яке точно). На жаль, не всі ризикнув сфотографувати - турки не люблять, коли їх без дозволу знімають.

Загалом враження від автопоїздок по Турції позитивні. Дороги гарні, "менти" на кожному кроці не стоять, краєвиди чудові, море кругом - де хочеш (вірніше, де нема готелів :)) став і одразу ж в теплу водичку, а потім далі собі їдеш.

Фотоальбом з автоподорожі - тут.
Ну а тут - просто фотки з відпочинку (не тільки з авто).

Читати далі