Освенцім і концтабори Auschwitz

Як і обіцяв, продовжую розповідь про подорож до Освенціма. Отже, так-сяк виспавшись на лавці недалеко центру міста, вже о 5-тій ранку я був на ногах. Місто ще спало і додивлялося останні сни, а сонце вже золотило гостроверхі костьоли і старовинні будиночки в центрі міста. Детальніше про старе місто і про решту подорожі читайте в третій частині розповіді. Наразі ж розповім про концтабори Auschwitz Birkenau i Auschwitz I, шокуючі експозиції і маленьке диво, конвеєри смерті і нащадків колишніх в'язнів.

Почав екскурсію я з Auschwitz II - Birkenau. Це огорожена і поділена на сектори територія (розміри приблизно 1.2км на 0.9км), на якій розміщувалася ціла інфраструктура по приборканню і знищенню полонених. На кожному кроці тут вгадується славнозвісна німецька якість і продуманість - розплановане освітлення території, наглядові вежі по периметру, залізнодорожнє сполучення, сектори для пригнічення новоприбулих, система очисних споруд, конвеєри-крематорії, місця для праці полонених, карні заклади, місця поховань (хоча правильніше сказати "заривання") замордованих.. Все немов під лінієчку, чітко розраховано, чітко зроблено і чітко працювало. Неймовірно, але в кожному елементі цієї диявольскої інфраструктури відчувається, що біснуваті недолюдки-архітетори надзвичайно дбайливо і майже з любов'ю підійшли до планування свого огидного дітища..

Зустрічали потяги і вантажівки з полоненими так звані "Ворота смерті", в яких навіть в спокійний сонячний день вгадується хижий і моторошний оскал ласого до людської крові фанатика. За воротами концтабір ділиться на зону відбору(де для багатьох в'язенів вирішувалися питання життя чи смерті, розбивалися сім'ї і ламалися людські долі), робочі сектори, сектори для адаптації, зони крематоріїв і інфраструктурні сектори.

Сектори для адаптації являли собою одинаково розплановані і вишикувані в ряд бараки, куди звозили нових полонених. Ціль такої "адаптації" була простою - максимально принизити і зламати людей, тримаючи їх в умовах близьких до тваринних. Спочатку показували наскільки їм можуть спаскудити життя (два санітарних бараки на початку - на більш ніж 15 сараїв з людьми, одна кухня в протилежному кінці), а потім переводять до робочого сектору (переводили тільки здорових і сильних). Така собі збочена варіація методу "кнута і пряника". Санітарні приміщення являли собою довжелезний сарай з дірками для справляння нужд.. Жилі приміщення не далеко втікли від туалетів - густо заставлені лавками-нарами, з невеличкою пічкою вони вміщували більше ніж 400 в'язнів! З кухонь в цих секторах не залишилося нічого крім поля коминів, але судячи з планів і карт, вони мало чим відрізнялися від сараїв-бараків.

Заходити в бараки було трохи моторошно - адже тут поховані страждання стількох тисяч людей.. Дух смерті і відчаю навряд чи зникне колись звідси, не зважаючи на пронизливі польові вітри. Проте, зайти треба. Спробувати уявити собі наскільки людські діяння можуть бути страшнішими за найжахливіші примари.. Аж раптом, за мною гучно хряснули від вітру двері і я немов опинився в темному і мовчазному нутрі звіра.. Написи німецькою, скрипучі стіни, голі ліжка, обдерта пічка.. В уяві пронеслися образи з чорно-білих фільмів про війну, про концтабори, кадри з хронік, покраяні шрамами недолі обличчя, виснажені тіла дітей, які більше нагадували ходячі скелети.. На очі навернулися сльози, думки паралізувало від розпачу, а серце заходилося помпувати несамовиту лють до тих небес, що дозволяють гинути в страшних муках невинним душам, до тієї землі, яка носить на собі виродків і катів людства, до тих проклятих гілок еволюції, що породили скаженних іродів... "Так не повинно бути!" Наскільки ж далеко може зайти людина в своїй ненависті до ближнього..

Поволі опановуючи емоції, вийшов з бараку і обережно притулив двері.. "Не можна так, так не повинно бути!".. Поплівся немов в тумані до сусіднього.."Кати! Прокляті кати!" Відчиняю двері.. "Треба пройти кожен з них".. Ті ж стіни, чорно-білі фотографії бараку в 1944-му році.. Пустка і могильна тиша.. Ті ж стіни, ті ж "ліжка".. Наступні двері забиті дошками.. "Покійтесь з миром".. Останні двері піддалися лише після певного зусилля - і тут.. "Немов крок в веселку".. З замкненого, затхлого і мертвого приміщення вилетіла душа маленької дитинки - дрібний, але дуже яскравий і верткий метелик. Він випорхнув немов промінчик світла з мороку пітьми, немов вічножива надія на краще майбутнє, немов наївна дитяча віра в добро нашого світу.. Змахнув барвистими крильцями і зник.. Разом з ним зникла і веселка. Але зникаючи, маленьке диво забрало і мій гнів, лишивши тільки несамовиту тугу за загиблими.. В душах невинних дітей - ось де надія нашого сплюндрованого світу.. Одна з відповідей, які я стільки часу шукаю в своїх мандрах..

Дорога попри інші, закриті і зруйновані сектори чорніла від інформаційно-меморіальних плит з описами і страшною статистикою.. З примітивних старих фотографій дивилися тисячі пар знедолених очей.. Між секторами знаходиться "Дорога смерті" - нею водили на страту в газових камерах. Кожен метр цієї дороги всіяний кістками полонених, зрошений кров'ю і потом приречених..

"Дорога смерті" виходить на сортувальну станцію, де звозили і вивантажували полонених. Обабіч станції стоїть лікарський будиночок, де і відбувався відбір сильних та здатних до праці в'язнів. Вигляд "Воріт смерті" звідси ще більш зловіщий.. Але найстрашніші об'єкти концтабору лежали в протилежній стороні - колія бігла далі до підземних крематоріїв..

Робочі сектори були в порівнянні з адаптаційними і секторами для жидів були на голову вищі по "комфорту". Служили напевно тим самим "пряником". Будівлі тут цегляні, санітарні об'єкти зроблені дбайливіше(принаймі туалети розділені від вмивальників), на території були присутні велика їдальня, лазня, магазин.. Але тут же, поруч гніздилися також і карні заклади, де мордували тих, хто провинився (навіть хвороба була провиною). Умови в бараках тут і справді були трохи кращі - катам треба було працездатних працівників. Очевидно, що за працю тут платили якісь гроші, про що свідчить магазин на території. Хоча, наскільки я потім чув від гіда, то в ньому приймалися і золоті зуби, обручки і взагалі все, що могло бути цінним.

Ех... приліг на траву біля одного з бараків. Синє пре-синє небо, повне безтурботних хмаринок. Пустотливий літній вітерець. Запах свіжоскошеної трави. Скільки ж крові і страждань ввібрала в себе ця земля? Скільки відібраних надій і розбитих доль проросли тут травою забуття? Час тут ніби зроблений з желе - перетікає неквапливо хвилями, ліниво переставляє стрілки на годиннику, тягне на дно часового болота - "лишайся! засинай тут.. тут спокійно. тут поховано стільки душ, що місце просто святе - чому б не лишитися і тобі?" Проте сонну ілюзію вмить руйнує моторошне каркання ворон, які кружляють поміж порожніх будівель в пошуках поживи. Треба йти далі.

А далі по маршруту зловісні крематорії. З прилеглими очисними спорудами і галявиною, де висипали попіл спалених людей. Зараз самі крематорії (а їх там було 2) - зруйновані, і тільки на фото та планах можна побачити ці страхітливі конвеєри смерті. Поміж ними зведено міжнародний меморіал пам'яті замордованих в'язнів.

Наближалась 11 година ранку і на стоянці біля входу почали з'являтися автобуси з відвідувачами. Тому, доплівшись до "Воріт смерті" довгою залізничною колією, я відчепив велосипед і вирушив на оглядини ще одного відділу концтабору - Auschwitz I що знаходиться в ~2км від Birkenau. Там вже виявився забитий автобусами паркінг і натовпи туристів при вході. Щоправда, більшість з них спокусилися(чи їх спокусили гіди) на оглядини фотографій і фільму в будинку з касами, тому не заподіювали ніякої шкоди моїх усамітненим оглядинам.

Ті ж групи, що вже подивилися фільм виглядали досить строкато і колоритно. Група єврейських тінейджерів з стягами і патріотичними написами на футболках, група старих японців, які все знімали на камери і чомусь єхидно посміхалися дивлячись на страшні експонати в музеї, група негрів з білим пастором(ну точно як в фільмах про пасторів в Африці), жидівські поліціянти чи то вояки, італійці з німцями, - всі вони снували будинками, часто порушуючи маршрут огляду і створюючи черги на сходах, в підвалах катівень, у вузьких коридорах.. Хоча з іншої сторони, мені навіть цікаво було подивитися на їхні реакції.

В цій частині концтабору трималися, наскільки я зрозумів, в основному робочі в'язні. Будівлі кам'яні, двоповерхові, з відповідальним за дисципліну в ній німцем, і катівнею/в'язницею в підвалі. Зараз в більшості з будинків зробили різноманітні виставки і експозиції - речі полонених (купи взуття, дорожніх сумок, поламаних окулярів, відрізаних пасм волосся, кухонних начинь і тд), історія окупації і оборони різних країн, схеми і плани "конвеєрів смерті", переслідування жидів фашистами і багато-багато інших. Обійти всі будинки досить тяжко - моторошні факти/цифри/схеми перемелюються в голові в суцільне місиво з людських поневірянь.

Найбільш вражаючими, як на мене, були експозиції з людським майном, підвали і ще один міні-крематорій (не зруйнований). Останніх двох місць я на жаль не зміг сфотографувати, оскільки там суворо заборонено фотографувати. Але стоячі камери(де людина не могла сісти чи лягти, а весь час мусила стояти), печі крематорію і шибениця в дворі просто віднімають мову... Це треба бачити, словами описати тяжко.

Після того, як за мною зачинилися двері концтабору, я наче по-новому зміг відчувати теплий подих вітерця і ласкаве проміння сонечка - всі позитивні відчуття притуплялися гнітючою атмосферою табору. Сонце в ньому виснажливе, вітер чужий і злісний, а яскраво-зелена на подвір'ях трава ще більше підкреслює розпач і безвихідь в його обтягнутих колючими дротами межах.. Чи варто їхати в Освенцім? Так, безумовно. Одна справа, коли бачиш війну в фільмах, читаєш про неї в книжках, думаєш, що це десь далеко і вже давно забуто, а інша - коли дивишся на мовчазних свідків людської люті і ненависті до ближнього, коли розумієш, що ось воно - під боком, і ні ти, ні твої близькі, ніхто від такого не застрахований... От тоді і починаєш по-інакшому оцінювати і масштаби і всю жахливу суть терору людини над собі рівними.

Фотозвіт з екскурсії(з коментарями) тут.