„Укрощение строптивого”, або я і ВАЗ 21043’89 ч.2

Наліпивши знаки „У” на лобове та заднє скло, Володька з видимим полегшенням віддав мені ключі і поїхав „возитися по дівках” на своєму „нісані”, в якому вже було аж три „пахнючки” в салоні і який був тільки-тільки пригнаний з німців, а отже не пробував наших доріг і їздив як „нормальна машина”.

Я ж про всякий випадок позбирав по гаражі різні ключі, гайки, дроти і кинув то до багажника – мало що мені може знадобитися в дорозі. Захопив з собою Юлю з її чотирирічним стажем „володіння правами” та довіреністю на автомобіль, торби з харчами від тещі і вирушив до Львова.

По дорозі, поки Юля спала, заколихана стійким запахом бензину в салоні (зношені гумові прокладки задньої дверки), я подолав свій перший рекорд швидкості – 120 км/год на трасі за Миколаєвом. Відчуття були просто неймовірні – складалося враження, що я керую не менш як зорельотом. Аеродинамічні шуми разом з адреналіновими хвилями перекривали здатність мислити тверезо, тому довелося прикласти трохи зусиль, щоб повернутися до швидкості 70 км/год, а ще більше довелося прикласти зусиль, щоб приховати свою неймовірне досягнення від Юлі, що саме прокинулася і зацікавилася „що ж воно так гуде?”.

А далі були самостійні поїздки по нічному Львову, опівнічні катання на майданчику в Брюховичах, повні сумішей зі стресу та задоволення поїздки на роботу зранку по Городоцькій, детальне вивчення популярних у міліції місць для патрулювання, матюки від водіїв, яких я (ненавмисно) підрізав своїми невмілими маневрами, призвичаєння до штурханини в корках на проспекті Свободи, та інші забави „справжнього савєцького автомобіліста”. Звичайно ж, що авто терпіло мої експерименти до пори до часу, і десь приблизно з кінця жовтня почало показувати свій характер.

Першим був тест на швидкість реакції – якось під час нічного дріфту в Брюховичах відірвалася права задня повздовжня реактивна тяга(для тих, хто не в курсі – то така палка, яка попереджує поперечні розгойдування машини) . Це призвело до того, автомобіль постійно тягнуло в сторону при додаванні/скиданні газу плюс до однієї вирваної секції „лежачого поліцая” по дорозі до Львова.

Наступного ранку вже майстер по ходовій протестував мене на фінансову спроможність, зазначивши, що ремонтувати крім тяги, треба ще й коробку передач(вона справді паскудно працювала в результаті моїх експериментів), подушки двигуна і ще якусь біду до зчеплення. Під час поїздки на базар за запчастинами, вкінець відірвався „глушник” і машина, як жартував Володька, почала звучати як „субару”. Я б провів аналогію з якимось БеТееРом – бо коли ми проїжджали повз припарковані машини, їхні сигналізації жваво протестували проти такого акустичного дискомфорту, а пішоходи на світлофорах матюкалися нам услід (принагідно прошу вибачення у всіх постраждалих). Отже до роботи додалися ще якісь прокладки та зачіпки для вихлопної труби.

Але і того виявилося мало, оскільки коли я приїхав забирати машину з автосервісу, майстер вказав на явні проблеми в роботі двигуна – він якось дивно „троїв”, гуркотів і плювався чорним димом. Довелося їхати до другого майстра – вже по двигунах. Той одразу сказав, що проблема в карбюраторі і трамблері запалювання і що було б добре поставити безконтактне запалювання і не мати подальшої мороки. Додатково виявилося, що в карбюраторі від неякісного палива або від іржі в баку намився якийсь каучукоподібний наліт, тому і карбюратор бажано було купити новий. Я погодився і на цей тест, але коли забирав машину і платив за ремонт, то виявилося що непогано було б ще й промити двигун і поміняти стартер. Ну тут вже мій місячний бюджет наказав задовольнитися тим що є.

Отже, автомобіль тепер мав гарно відрегульовану коробку передач, систему безконтактного запалення, новий карбюратор, нові поперечні реактивні тяги, і їхати в ньому було ще приємніше. Звичайно ж, нікуди не подівся запах та шум в салоні, але яке ж то задоволення чітко перемикати передачі та прискорюватися\гальмувати без зносу вбік.

Незабаром після цього випав перший сніг і мені довелося ставити зимову гуму. Оскільки їздити по льоді на літніх було досить важко і ризиковано, то перевзуті колеса до ВАЗ 21043’89 приїхали з гонором на таксі. Міняв їх сам на вулиці, незважаючи на 15-градусний мороз, що значно підняло мою самооцінку і впевненість в тому, що все буде добре. Далі, щоб ефективно боротися з інієм та ранковими заметами на лобовому склі, купив спеціальний спрей-антилід і рідину для розморожування замків.

Але машина мала інші плани і явно невдовольнилася моїми жертвоприношеннями – отож, якось паркуючись біля роботи, зауважив що з-під капоту йде густий білий дим. Після телефонних консультацій з Володькою, а також після огляду машини співробітником, який колись зуби з’їв на ремонті власної „Ниви”, вияснилось що один з патрубків системи охолодження підтікає, рідина капає на вихлопну трубу і там, коли ця труба розгарячиться від вихлопних газів, випаровується. Їздити з тим можна, якщо постійно доливати антифриз, але то явно приверне увагу поліціянтів (а їхній відділок знаходиться зразу навпроти моєї роботи) та й подекуди дещо обмежує видимість :). Тому пізно ввечері, я відігнав машину додому і наступного дня ще більше самоствердився в плані ремонту своїми силами. А ВАЗ 21043’89 отримав новенькі патрубки, свіжий антифриз і заодно і пахнючу зимову склоомивальну рідину та нові щітки двірників.

Здавалося, що все стає на свої місця. Машина працювала справно, колонка від центру бумкала веселі мотиви, ми з Юлею та Даринкою навіть відважилися з’їздити в Олеський замок та до Янівського заповідника, Юля знову пробувала опанувати нехитру науку їзди, Володька возився на „нісані” по дівках, а я справно ходив на водійські курси і підвозив Даринку та Юлю зранку відповідно в садочок і на роботу. Думалося мені тоді приблизно так :

„Всім прихильникам ходіння на роботу пішком я можу лиш побажати повного „приходу” в справі вдихання чадних газів, а також набивання собі синяків на неприбраному льоді тротуарів. Машина – це мегазручно! Це просто маса задоволення від керування, проходження поворотів, маневрування вузькими вуличками і розминання з іншими автомобілями. Це десять хвилин – і ви на закупах в „Рукавичці”, двадцять хвилин – і ви на площадці в Брюховичах, „балдієте” від заднього приводу, годину – і ви .. та де завгодно! Одним словом, машина – це класно! :)”

Тепер додалося : „Поки вона не поламається :( ”

Наступна поломка явилася мені феєрично і в досить несподіваний спосіб – якось, під час „тягучки” на вул.Зеленій, з рульової колонки пішов їдкий і неприємний дим, а сама пластмаса колонки почала горіти. Після екстренної зупинки на розі Водогінної, я загасив полум’я ганчіркою для протирання скла і зняв „плюс” з акумулятора. Виявилося, що на „усілку”, який валявся під сидінням замкнули „+” і „–„ а, оскільки, запобіжники були поставлені згідно з древньою українською традицією - „чим більше ампер, тим краще”, то загорілася проводка. Впевнившись, що дроти більше ніде не дотикаються, я підключив акумулятор і спробував оцінити отримані пошкодження: не працював вентилятор пічки, задній склоочисник і злощасний „усілок”. Все інше, виявилося цілком справним. Навіть завелася машина з пів-оберта ;)

Ремонт робив сам, оскільки складної роботи було небагато, плюс хотілося розібратися як там та електроніка працює. Купив для того книжку про ВАЗ 21043 і заходився копирсатися в рульовій колонці, знімати щиток приладів та порпатися в хитросплетінні дротів. Як результат двогодинної медитації, поремонтував пічку (вірніше, заклеїв „скотчем” випалену діру і зачепив дріт з „масою”), поміняв перегорілу лампу, що мала б освітлювати рівень зарядки акумулятора (оскільки потрібної лампочки я не мав, то довелося вчепити туди шматок ялинкової гірлянди :) ), відчепив якісь старі дроти від сигналізації та перегорілі від „музону” і насамкінець все гарненько заізолював і скрутив назад. Скрутилося воно, як водиться не з першого разу – але врешті-решт якось трималося. Як бонус я отримав підсвітку ніг водія – одна з лампочок ялинкової гірлянди світила не на прилади, а під ноги + купу лишніх запчастин ;)

Коротенький фотозвіт з розваг на бездоріжжі - тут.

Далі буде...

Читати далі